Долі своєї я не кляну
Бути луною, будить луну.
Віршником був я рунних полів —
Гнівом на дуків дух мій горів.
Пісня — посестра, степ — побратим, —
вольная воля трьом нам усім.
Двічі я зрадив ніжну сестру.
Потім побачив: без неї умру…
Втретє ми стрілись на чужині,
Як запалали перші огні,
І положив святий зарік —
Не розлучатись навік.
Брате мій, сетро, любі мої,
Вітер жене нас у дивні краї.
З вітром ми щирі: вітер — наш друг, —
хто цей розірве четверокруг?
Я і посестра, вітер і степ —
Ніжність і воля, сила і креп.
Бути луною, будить луну, —
Долі своєї я не кляну.