Біль — це шкіра моя. Я живу у ній дні, як роки,
забуваючи, хто я є, об стіну розбиваючи кулаки,
перетворюючись на попіл, припадаючи до землі.
Кораблі проти течії йдуть, і куди ж ви, мої кораблі?
Чорне — це сама досконалість. Морок не має вад.
Смерть вирівнює напівтони, затирає невірні слова
і сліди, що глибоко в’їлись під шкіру землі й води.
Я і вплав би додому дістався, та тільки забув куди.
Від новин сухо в горлі, паморочиться в голові,
білий янгол приходить опівночі: каже, новини дві.
Краще, братику, дзьоба стули — хтозна звідки рвоне.
Стільки тижнів на бочці з порохом, не випускай мене
з поля зору чи з-під крила свого, де я був колись.
Листоноші кудись несуть повні торби сердець і сліз.
Зупиніться, я ще живий, упізнайте мене — це я.
Дим, як борошно, сиплеться в очі, та бачу, як
сухоребрий хлопчина в найневиннішій із забав
дерев’яним мечем відтинає голови у кульбаб.
2014