1.
Південь вкриває клуні
мутним оливом спеки —
але в пахучій соломі
гніздяться сонце і місяць.
Пурхають метелики лісом —
трепетом дні заливаються,
коси берези згортають
зграї божевільного птаства.
Світ, як гладка долоня,
сипле намисто з росою,
нанизує зорі на промінь
кривої верби над ставом.
(Сосни, це в них тріпоче
світло таємного вечора,
світло, що пахне живицею,
повне пісень і сокир).
Птиці, що колос спивали,
крила, що тишу розрізали,
громом і полум’ям кований,
згарищем став очерет.
2.
Через вогонь гребти, через провалля,
тремтіння снів не довго потриває.
Слідами птиць підуть у вирій хмари —
і в борознах полів пройдеш, плугами.
Засохла повінь, мертвий сніп заліза,
назавжди заперечать міст до тиші —
до білокорих днів, що з водяних
колес згребли росяний місяць.
Як виклик мрякам стане карб на плитах —
гарячим порохом шляхів візьметься —
рипливимн пісками поплетешся,
як тінь могили, як остання жниця,
як дикий птах, що відлетів в безкрилля,
і в порожнечі, під камінним небом,
кривавить над водою, де лиш янгол
пливе, в незнáнні, над зоряними греблями.
3.
… “Ми йдемо по безводних пустелях,
в наших очах каменіють струмки,
на голих хребтах суходолу
з’являються вершники тіней.
Складають намети хвилі,
і зелень морського неба
загусає між нашими жилами,
як тьмяне, запінене дзеркало.
Наша подорож довга й коротка,
як спів осіннього лебедя;
нас чекають на далекому берез
спокій каменя і овочі тиші.
І ніколи в безмежних сяйвах
не побачимо кореня дерева,
на якому наші гілки біліли,
коли сніг закосичив зиму” …
4.
З далечини перерваної летом
ти виринаєш як постійна хвиля,
як гострий цвіт сталевих вістр, як кругла твердь,
де заломивсь несмілий виклик ріні.
Шорсткі шляхи ще брязкають мечами —
в очах, наповнених глибоким світлом,
гориш, як гнів, як сніп засохлих сліз,
безликим богом куришся, кадилом
плетеш дорогу через обрій костей,
і в шепоті джерел, в ключах горіння,
зав’язуєш в залізний вузол віддаль.
5.
Мости ламаються — і на гнилих поруччях,
де наші списи розкришили спогад,
тріпоче мокрий жмут побляклих ранків —
і з піни підіймається сира заграва.
Але твоє обличчя — високий образ
з затертим шрамом — залишилось
під хвилею. Бездонний шепіт часу
кільчиться в ній невтомним джерелом
і обмиває позолоту з рам.
Не киновар, не золота корона
спливуть на стежку. На вогкому піску
застигне слід — і тількн світло,
приславши відповідь, потчеться між травою,
як біла сіть, що не тремтить, не гнеться.
Те, що пливе з твоїх твердих очей,
те, що шумить з глибоких меж, те, що пряде
над висохлим руслом — лиш те зустріне вечір
на березі, що відійшов, забувся.
6.
Ти — голос, що цвіте в камінні,
ти — горстка полум’я, що нищить час,
але в яких пустелях, на яких дорогах
шумить гарячий кущ твоїх вогнів ?
Які ключі відчинять голос ночі ?
В яких морях зелений грім росте ?
В яких озерах, на яких порогах
черпати світло для майбутніх днів ?
Ми гаснемо від дзеркал. Їх срібні пальці
ламають пісню, що живе на вістрях хвилі,
і ти, поблідши, закриваєш небо,
вітрилами, що мчать без кораблів.
Тоді зникають зорі. Між стежками,
де на піску мережаться сузір’я,
ще падають холодні метеори,
а кров, закривши гриву бурі, мовчки стигне
на попелі, де ти лежиш, розбита.
7.
Так, ми тебе збираєм, бо ти розбилась,
як вітер між шпильками блудних сосон.
І, все таки, ти — вітер. Ти торкаєш
солоні груди моря — і воно хвилює;
ти падаєш прозорим подихом на мутну сіль —
і оживають її таємні м’язи —
і на струнких долонях
приносиш свіжий місяць.
Ти гориш у свічках, де полум’я
не пахне воском, а сосною;
де кучерявляться обсмалені очерети
над плесом, де затоплені берези,
мов привиди, хрустять холодним листям.
Там ти зриваєшся глибоким, повним співом
в темряві, між забутим хмизом,
надвечір, коли в галявах неба
тремтить роса зірок.
Не тільки мушлі — часом і руки
також шумлять, і очі, і уста.
Це чути вітер.