_Jest ja,
ale mnie nie ma
Rafał Wojaczek_
І
так починається сезон порожнечі:
із власної радості виростаємо
як із дитячого одягу
наші сни
ходять за нами
як прохачі
наші домовини
ходять за нами
як грабіжники
наші спогади
ходять за нами
як кати
і лахміття звисає з тіл
— давно вже
не наших
ІІ
так починається сезон порожнечі:
жерти землю і вірити
що вона нас не поглине
гризти деревину
і вірити що вона
хрестом не стане
понад нами
хапатись нігтями
за кволе світло дня
і вірити що воно
не вигасне для нас
ІІІ
усе — відсутнє
нас нема
лиш порожнеча
є
собі
усім
×××
першого літа
він бере свою старість на вила
і закидає на горище —
нехай лежить до зими
другого літа
хмільно співає про свою зрілість
і дивує мешканців кнайпи —
вони ще ніколи не чули таких
журливих пісень
третього літа
він веде свою молодість
посмикуючи ланцюг —
на забій
четвертого літа
щодня заглядає у поштову скриньку
чекаючи на газету
у якій міг би прочитати
про своє дитинство
наступного літа
снить своє небуття —
вранці ледь-ледь
виборсується зі сну
того ж літа
впихає свою пам’ять у слоїк
і закопує у саду
невдовзі
він знову входить у сон
але тепер мов у нове
помешкання —
пам’ять йому уже не потрібна
через багато літ
коли ми розминемось в землі
я дивитимусь
як його сліди
замітає сніг
хай лежать тут
до наступної зими
хай лежать тут
до наступного літа