на літературних фестивалях часто запитують:
де ваші українські ремарки та гемінґвеї?
їм відповідають: вони на позиціях, в окопах десь у Бахмуті чи біля Авдіївки.
їм відповідають: вони на плацдармі лівого берега,
вони штурмують посадки,
сміються на заправках ОККО поїдаючи хот-доги,
запиваючи сосиску фантою або спрайтом.
але ніхто насправді не знає
де вони геніальні поети? де вони геніальні прозаїки?
де, насправді, вони?
а вони в чистилищі
на землі.
човгають ногами в болоті, йдуть крізь дощі,
копають, збивають, чекають.
вони засинають на небесах,
засинають кладучи голову на мрії свої ніби на подушку.
вони дихають та прислухаються ховаючись в лисячих норах
в тріщинах-окопах.
вони кладуть небо на свої плечі й всю важкість землі,
своєї землі, несуть далі.
і ніхто не називає їхні імена.
поки вони живі
вони нікому не потрібні
крім друзів та рідних,
крім волонтерів та побратимів.
і коли запитують: де ваші Нобелівські лауреати?
відповідь очевидна: мертві.
вони в землі за яку воюють поети з великими серцями,
вони в землі дихають і відчувають
той зв’язок поколінь де ворог один і той самий вже чотири сотні літ.
лиш би не зупинився часу лік.
лиш би вижив хоча б один.
хоча б до весни.
а там літо – там буде легше, як мінімум не так холодно.
і коли небо стирає почерк, коли слова зникають,
коли не пишеться, а лише відчувається,
коли наближається…
великі серця зупиняються.
час зупиняється.
в небі
імена їхні називаються.
2024