лежимо оголені
позбавлені руху
в очікуванні срібної води
із нас знято одежу імен
аби за мить переодягнути нас
у чорне дорожнє шмаття
знімки у альбомах та рамках
важчають і набираються кольору:
дозріває пам’ять
соковита і свіжа
набрякла болем
замість смаку
речі зібрано
не нами
але для нас
зібрано також усіх
хто хотів попрощатись:
одні бажають
легкої дороги
інші — сумні
бо гадають
що йдемо назавжди
останніми
приходять діти
не прощаються
нічого не кажуть
а лиш дивляться
беручи собі на згадку
риси наших облич
колись ми зустрінемось
десь там
наприкінці світла
чи згадаємо
що вони були
дітьми?
а вони згадають
що ми
були?